МАН

1 . Тема: Символіка українських народних пісень

дорадянського періоду (2014 р.)

РОБОТУ ВИКОНАЛА:

кандидат у дійсні члени МАН

Атаманчук Анастасія Юріївна (слухач)

 Вступ

Актуальність теми. Українська мова вважається однією із наймелодійніших мов світу. І невід’ємною її частиною є пісенний фольклор.

У наш час, коли відбуваються активні процеси становлення державності, культурно-національного відродження країни та повернення народу до своїх духовних скарбів, виховна роль українського народного пісенництва набирає нової сили.

Провідні вітчизняні й сучасні педагоги одностайно стверджують, що пісня більше, ніж будь-який інший вид мистецтва, впливає на формування ідейних і морально-етичних почуттів, національної самосвідомості, виховання всебічно розвиненої особистості, засвоєння історії та культури свого народу. Адже ще з дитинства перше, що ми чуємо це  —  пісня. Кожного дня мати співає своєму немовляті колискову,у котру вкладає всю душу, всі почуття.

 Історично від покоління до покоління передавалися знання, ідеї, соціальний досвід, моральні цінності, норми поведінки. Вони засвоювалися  й використовувалися в житті, послідовно розвиваючись, передавалися у спадок наступним поколінням. Одним з важливих засобів збереження й передачі цінних здобутків були українські народні пісні.

Вивчення українських народних пісень має велике виховне значення. Розкриваючи особливості рідної мови,пісні вчать мислити, спостерігати, фантазувати, розвивають зосереджену увагу, пам’ять, дозволяють удосконалити розмовну та співацьку дикцію, почуття ритму, сприяють розвитку музичних та творчих здібностей, допомагають засвоювати правила хорошої поведінки, бути терплячим, відучуватися вередувати, впливають на розвиток таких важливих моральних рис, як доброта, чуйність, упевненість, емоційність тощо. Відтворення українських народних пісень дозволить зробити яскравими шкільні свята, концерти, створить умови для самовираження та самореалізації творчого потенціалу та вмінь кожної дитини.

У нашій роботі ми будемо досліджувати символіку в українських народних піснях. Адже саме символи роблять наш пісенний фольклор таким мелодійним, цікавим та різноманітним.

Мета нашого дослідження полягає в тому, щоб проаналізувати українські народні пісні дорадянського періоду, в яких використовують народні символи, простежити за зміною тематики пісень, дослідити, які народні символи були найчастіше вживаними у часи дорадянського періоду, встановити вплив української народної пісні на формування характеру, моралі, світосприйняття сучасної молоді. Через українську пісню  виховувати любов та бережливе ставлення до рідної землі та природи.

Щоб досягти нашої мети ми поставили певні завдання:

1)    розповісти про певні українські народні символи, які найчастіше зустрічаються в українських пісня дорадянського періоду;

2)    на конкретних прикладах показати використання символіки в піснях;

3)    вивчити наукову літературу з проблеми дослідження даної теми.

Предмет дослідження: символи в в

 українських народних піснях дорадянського періоду.

                                          Основна частина

                                  Символ як умовне позначення предмета

Символ — це умовне позначення якогось предмета, поняття, явища, процесу, художній образ, який відбиває певну думку, ідею, почуття. Символ - це уявлення, що викликає певне коло асоціацій у даній поетичній системі. Це "точний, кристалізований засіб вираження, близький до поняття "внутрішнє життя" людини, народу.

Символ - одна із могутніх підвалин національної культури. Загально визнано: справжнє мистецтво - символічне. Саме знання символіки допоможе нам усвідомити картину світу, спосіб мислення наших пращурів, їх естетичні, моральні ідеали.

Характерні риси символізму як літературного напряму:

ü двосвіття

ü ідеалізм

ü індивідуалізм

ü музикальність і асоціативність вірша

ü багатозначність слова й образу 

       В українську літературу символізм прийшов через австро-німецьку та польську літератури. Засновницею цього стилю у вітчизняному письменстві стала Ольга Кобилянська. Серед помітних українських символістів можна назвати П. Карманського, В. Пачовського, П. Тичину, Б. Лепкого, М. Яцківа, Д. Загула, Я. Савченка, О. Слісаренка, Т. Осьмачку (у ранній поезії), М. Євшана, М. Сріблянського, Г. Чупринку.

 Символізм мав великий вплив на розвиток української літератури. "Поетика символізму, — зазначає М. Неврлий, — омолодила старі затерті і часто примітивні кліше народницького віршування, збагатила українську поетику кращими здобутками західноєвропейської поезії і, нарешті, значно поширила тематичні обрії українського письменства.., символізм на Україні, як і в інших слов'янських країнах, пробив вікно у широкий світ".

Символісти виступали проти реалізму, який перетворив мистецтво на просте відображення життя і натуралізму.

 С. Малларме писав, що завдання письменника не називати предмети, а "натякати" на них. Назвати предмет — значить знищити три чверті його поетичної чарівності. Символісти не описують факти, а передають сприйняття і переживання..

Символ дає можливість торкнутися надчуттєвого, метафізичного, він пов'язує земне з іншими світами, з вічним. У творах символістів органічно поєднуються явне і таємне, до того ж останнє є визначальним, очевидне і приховане. Символічний образ — багатозначний. У творах символістів пейзаж, дія, герої, кольори, звуки мають подвійне значення. З символу бризкає музика, вона обходить свідомість, пробуджує музику душі.

Водночас слід наголосити, що український символізм міцно переплетений з неоромантизмом, практично неможливо визначити, який з двох стилів домінує у тому чи іншому творі.

Символ - одна із могутніх підвалин національної культури. Загально визнано: справжнє мистецтво - символічне. Саме знання символіки допоможе нам усвідомити картину світу, спосіб мислення наших пращурів, їх естетичні, моральні ідеали.

Класифікація символів. У природі існує величезна кількість підгруп символів, і тому дана модель може включати в себе необмежену кількість підгруп. Основними ж і непорушними є три головні її групи: етнічні, культурні та спеціальні.

Етнічні символи - це символи, які використовувалися або використовуються певною групою людей, Частіше за все це будь-яка раса чи народ (звідси і назва, адже етнос - народ). До цієї групи можна віднести, наприклад, руни - як символи, використовувані вікінгами.

Культурні символи - це символи, що використовуються в певній культурі або в певний історичний час. До таких символів належить, наприклад, свастика, використовувана за часів Другої світової війни.

Спеціальні символи - це символи, що використовуються для будь-яких спеціальних цілей або в спеціальних ситуаціях. Сюди відносяться всі ті символи, що не увійшли у попередні дві категорії. Прикладом може служити трикутник або зелений колір.

Слід зазначити, що дана класифікація не є жорсткою. Кожен символ може плавно переміщатися всередині даної класифікації. Наприклад, білий колір. Це символ чистоти і невинності, що відноситься до третьої групи символів. Але якщо ми подивимося на японську символіку, то побачимо, що в ній так само присутній цей колір, і там він вже має значення жалоби, і відноситься до першої групи символів - етнічної.

У кожній з груп символів є кілька підгруп:

Етнічні символи: символи друїдів, древньоскандинавські символи, єгипетські символи та ін.

Культурні символи: історичні символи, сучасні символи та ін.

Спеціальні символи: геральдичні символи, астрологічні символи, числа, кольори, символи Таро, тварини і рослини, геометричні символи та ін.

Ще існує класифікація символів за О.Ф.Лосевим. Вона має такі розряди:

 1. Наукова символіка, яка має справу з науковими символами.

2. Філософська символіка.

3. Художня символіка. Будь-який художній образ, прагнучи повного відображення дійсності, набуває характер символу. На відміну від попередніх, художня символіка відрізняється різноманітністю.

4. Міфологічна символіка. Пов'язана не тільки з античною та біблійною філософією. Міфологічними символами пронизане і все мистецтво.

5. Релігійна символіка. Будь-яка релігія, включаючи й язичництво, має свою усталену символіку.

6. Символіка, що пов'язана із природою та суспільством. Природа, суспільство та весь світ може сприйматися як царство символів.

7. Символіка, що пов'язана з образом людини. Людські образи - символи - це все, що пов'язано з її образом, характерами, індивідуальними або національними рисами.

8. Ідеологічна та спонукальна символіка. Це - ідеал, девіз, план, проект, програма, рішення, пропаганда, агітація, афіша, плакат, пароль, кличка, указ...

9. Зовнішньо-технічна символіка.  

  Українські народні символи у піснях дорадянського  періоду

Народні символи – це те, що найбільше любить і шанує даний народ. В одних народів їх більше, в інших менше. Називаючи народний символ, можна дізнатися, про яку країну іде мова.  Коли ми говоримо – «клен», то знаємо, що це - символ Канади. Символіка Росії -- береза, ромашка, ведмідь, горобина. Народні символи належать до категорії етнічних символів.

Про народні символи складено багато пісень і легенд, вони використовуються в обрядах, звичаях. Їх вишивають на сорочках, рушниках. Народні символи – це наші святині.

У нашій роботі ми будемо досліджувати пісні дорадянського періоду і шукати в них українські народні символи.

Народними символами України є:

ü рослинні символи та символи квітникарства (калина, жито та пшениця, верба, чорнобривці, мальва, тополя, барвінок, вишня, мак);

ü тваринні символи (лелека, соловейко,бджола);

ü символіка одягу (вишиванка);

ü побутова символіка (хата, колиска, піч);

ü водяна символіка (Дніпро);

ü національна символіка (прапор, рушник, писанка, вінок).

Саме ці символи ми будемо досліджувати.

                        

                                            Дослідницька частина

                           Рослинні символи та символи квітникарства

1)    Калина — символ життя, крові, вогню. Деякі дослідники пов'язують її назву із сонцем, жаром, паланням. Калина часто відіграє роль світового дерева, на вершечку якого птахи їдять ягоди і приносять людям вісті, іноді з потойбіччя. Та й саме дерево пов'язує світ мертвих зі світом живих.

Калина символізує материнство: кущ — сама мати; цвіт, ягідки — діти. Це також уособлення дому, батьків, усього рідного. Калина — український символ позачасового єднання народу: живих з тими, що відійшли в потойбіччя і тими, котрі ще чекають на своє народження. Калина уособлює й саму Україну. Як символ Батьківщини, вона «проросла» в гімнові січових стрільців:

Ой у лузі червона калина похилилася,

Чогось наша славна Україна зажурилася.

А ми тую червону калину підіймемо,

А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!

Символ калини ще присутній у таких піснях:

Калина як символ присутня у таких піснях:

«А в довгої лози»;

«А в нашого Харка»;

«А в Ярини за двором»;

«А вже Весна Красна»;

«А звідси гора, звідси другая»;

«А калина не верба»;

«А у саду калинонька»;

«Ай цю, люлю, колишу тя»;

«Без тучі без грому»;

«Біля мої хати»;

«В городі вишенька, в городі калина»;

«В долині калина»;

«В долину, в долину»;

«В калиновім лісі»;

«»;

2)    ПШЕНИЦЯ - символ краси життя, щасливого добробуту, тілесного і духовного багатства. Якщо житня хлібина дає здоров'я і силу, то пшеничний коровай додає до них щастя і красу. Якщо жито — трудова проза життя, то пшениця - його святкова поезія. Здавна під пшеницею розуміється образ дівчини, навіть нареченої, а під житом - образ натрудженої і втомленої життєвими турботами жінки, навіть вдови. Тому весільний коровай-з пшеничного борошна, притім, найвищої якості, щоб і життя молодих було якості не нижчої...

Дівка Явдошка сіяла пшеницю.

Джар, джар, джарочка,

Чи варила, душа мила,

Чи варила, джар?

Пшениця як символ присутня у таких піснях:

3)    Здавна у нашому народі найбільш шанованим деревом є верба. „Без верби і калини – нема України” – говориться в народній приказці. Важко уявити нашу землю без верби. У нас її росте близько 30 видів. Говорять: „Де вода, там і верба”. Вона своїми коренями скріплює береги, очищає воду. Коли копали криницю, то кидали шматок вербової колоди для очищення води. У відро з водою клали вербову дощечку, а на неї ставили кухлик для пиття води. Це була своєрідна народна гігієна. Під вербами молодь призначала побачення, освідчувалася в коханні. Про тиху, скромну вербу народ склав багато пісень.

В кінці греблі шумлять верби,

Що я насадила...

Нема того козаченька,

Що я полюбила.

Верба як символ присутня у таких піснях:

4)    Чорнобривці так щільно ввійшли у життя, культуру та побут українців, що стали одним із українських народних символів, який уособлює дитинство, рідну матір і батька, рідну оселю. Нема жодної української хати, біля якої дбайливі руки господині не влаштували б яскравих квіткових острівців, на яких би не росли під вікнами чорнобривці – прекрасні обереги нашої духовної спадщини. Вони милують око, ніжно хвилюють душу, міцно прив’язують наші серця до рідної домівки. Усім, хто вирушає у далеку дорогу і опиняється далеко від батьківського порогу, вони нагадують: там земля мила, де мати народила. Про них складають безліч легенд, віршів, пісень.

Перше було літечко, а тепер зима,

Посіяла чорнобривці, та вже не пора.

А вже мої чорнобривці розцвітають,

Уже мою русу косу розплітають.

Чорнобривці як символ присутні у таких піснях:

5)    Чи не найбільш поширеною і улюбленою в Україні здавна вважали рожу рожеву, або мальву. Мальва - давня і надійна берегиня будинку. Народні повір'я свідчать, що добрі душі предків поселяються на мальві і охороняють мешканців оселі. «Не було села, а в ньому хати, - пише В. Скуратівський, - де не палахкотіли б під вікнами мальви - ці незрадливі обереги нашої духовної спадщини. Всім, хто вирушав у далеку дорогу, вони нагадували: там земля мила, де мати родила!». Уособлює духовне коріння людини, її вірність духовній спадщині предків.

      

Рожевая рожа - це признання,

Червоная рожа - це любов,

А жовтая рожа - це розлука,

А білая - вкритая сльоза.

Мальви як символ присутні у таких піснях:

6)    ТОПОЛЯ - символ дівочої краси, а також жіночого й дівочого суму, дівочої самотності. Тополя край дороги - це образ жінки чи дівчини, котрі чекають своєї долі чи свого судженого... Вона струнка і красива від ранньої молодості до зрілих літ. Уособлює тонку натуру, чутливу до впливу років та оточення: як з роками на тополі з'являється все більше засохлих гілок, так і людину з літами «обсідають» усе нові й нові проблеми. Так само, як тополя не любить рости одна, в основному  ми бачимо ряд тополь або хоча б декілька їх, так і людина не може жити самостійно: їй потрібна підтримка або хоча б присутність її рідних, друзів, знайомих.

Проводжала мати сина у солдати,       

А свою невістку в поле жито жати.

Вона жала, жала, жала, вижинала,       

Тай посеред поля тополею стала.

Тополя як символ присутня у таких піснях:

7)    Одним з найулюбленіших рослинних символів є барвінок. Цю рослину назвали так на честь кохання юнака Бара і дівчини Вінки. Барвінком прикрашають весільний коровай, його садять біля хати. Барвінок вплітають дівчата у віночок. Він зеленіє навіть під снігом. Барвінок є символом кохання. За українськими народними уявленнями, барвінок символізує трійцю: дитинство, зрілий вік, старість; батька, матір, дитя; весну, літо, осінь; вічне нев'януче кохання, нестаріюче життя, пам'ять, а тому з барвінком українці віками сплітали весільні вінки, робили косиці, плели вінки й на могили, що символізувало вічну пам'ять, садили й садять на могилах.

Стелися, барвінку, низенько,

Присунься, козаче,  близенько,

Ой мати, мати, мати, мати,

Час мене, час мене заміж дати.

Барвінок як символ присутній у таких піснях:

8)    Вишня — символ світового дерева, життя; символ України, рідної землі; матері; дівчини-нареченої. У давнину вишня була одним із священних дерев далекої Японії та Китаю. Для праукраїнців вишня, за даними О. Шокала, — світове дерево життя. На думку Г. Лозко, назву «вишня» слід вважати прикметником жіночого роду, від форми «вишній», тобто «божественний» (Всевишній). Отже, вишня — це «божественне дерево».

Ой під вишнею, під черешнею,

Стояв старий з молодою, як би з ягодою.

Вона просилась, вона молилась:

— Пусти ж мене, старий діду, на улицю піду.

Вишня як символ присутня у таких піснях:

9)    Мак в українців належав до рослинних символів, і ще М.Костомаров відмічав, що мак, як і калина, є улюбленою рослиною в народі. Символіка квітки маку пов'язана з ідеєю молодості і краси. В народній поезії він є символом не тільки прекрасного, а й дівочої вроди зокрема. А ще червоний цвіт маку був символом дівочої чистоти, його вплітали у віночки. Інколи маківка виступає символом матері, а то й цілого роду. Вінок із червоних маків-то вираз дівочої цноти і чистоти, які такі ж легко ранимі та вразливі, як і маків цвіт. Має мак і магічну силу, спрямовану проти усякого зла - і проти відьми, і проти наврочення, і на виклик дощу, і на врожай...

Чоловік сіє жито, жінка каже: мак, мак,

Нехай так, нехай так, нехай з жита буде мак.

Чоловік посіяв гречку, жінка каже: мак, мак.

Нехай так, нехай так, нехай буде з гречки мак.

Мак як символ присутній у таких піснях:

                                      Тваринні символи

10)     ЛЕЛЕКА - символ любові до батька-матері, котрі благословили тебе на світ, а тому це - й символ сімейного благополуччя, любові до рідної землі, Батьківщини. Його назвали на честь божества добра і кохання - Леля. А як відомо - від кохання народжуються діти. От і приносить їх у наші домівки лелека. Говорили колись, що Лель живе у душі доброї людини, а лелека мостить гніздо на подвір'ї добрих людей, за розорення його гнізда - кара вогнем. Лелека є символом птаха, що за старовинними переказами  символізувала Матір Славу - жіночий образ Святого Духа - покровительки. До речі, символом Олімпійської збірної України теж є лелека.

Розійшлися далеко ми,

Я один, ти одна,

Тільки пісня лелеками

Прилітає сумна.

Лелека як символ присутній у таких піснях:

11)  Український народ дуже співучий. Давня легенда розповідає про пташку, пісні якої стали перекладом на пташину мову пісень нашої Батьківщини. Ця пташка – соловей. СОЛОВЕЙКО - Свята і вільна Божа пташка, співець добра і кохання, символ весни і волі, високого натхнення і неперевершеного таланту. Соловейко — найдосконаліший співочий талант пташиного світу. Навіть люди рівняються на нього, тому і кажуть про талановитого співака: «Співає, як соловейко!». Він - передвісник справжньої весни в лісах та гаях.

Ой у вишневому саду

Там соловейко щебетав.

Додому я просилася,

А він мене все не пускав.

Соловей як символ присутній у таких піснях:

12) Бджола – символ Великої Богині; першопочатку світу; безсмертя; чистоти душі, творчої діяльності; працьовитості, невтомності. Уявлення про те, що бджоли живуть лише ароматом квітів, пізніше зробило їх ще й символом чистоти і помірності. Українці з великою пошаною ставилися до бджоли, ніколи не говорили, що вона "здохла", а лише - "померла" (як про людину). На Пасху потрібно було навіть… вітатися з нею, щоб був багатим взяток. Як пише відомий дослідник звичаїв нашого народу Олекса Воропай, існувало спеціальне бджолине свято - 17 квітня, день Зосими, коли приказували:"Господи Боже, … благослови і моїм бджолам зачати діло роботи на часті рої, на густі меди, від вологи земної, і від роси небесної, і від всіх зел квітучих".

Дівчиноньку квіти

Заманили в гречку,

А там бджоли, а там бджоли

Золотi крилечка.

Бджола як символ присутня у таких піснях:

                                            Символіка одягу

13) Вишиванка — символ здоров'я, краси, щасливої долі, родової пам'яті, порядності, чесності, любові, святковості; оберіг. Вишита національна жіноча та чоловіча біла сорочка. Символіка вишивки залежала від того, кому призначалося вбрання: парубкові — нареченому, чоловікові, хлопцеві; дівчині, заміжній жінці. Символічний образ сорочки-вишиванки часто зустрічається в народних піснях про кохання, сімейне життя, а також соціально-побутових (козацьких, чумацьких, бурлацьких, наймитських та ін.).

Дощик накрапає,

На білу березу, на білу березу.

А я миленькому,                    

А я миленькому сорочку мережу.

Вишиванка як символ присутня у таких піснях:

                                                       Побутова символіка

14)  Хата - символ рідної землі, Батьківщини, свого роду. А з ними приходять тепло і затишок, захист і допомога. Бо в рідній оселі живе твоє предковічне добро, твоя перша й остання надія. Кажуть, що в рідній хаті й стіни допомагають. Тож того, хто шанує рідну домівку, шануватиме Доля. Хата завжди є і залишається найпершим і найсильнішим оберегом для людини. То ж стару хату слід поставити на кін майбутнього розвою духовності, надії нашої душі...

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть.

Хата як символ присутня у таких піснях:

15)  Колиска - символ безсмертя роду і родоводу; Батьківщини; зародження, виникнення життя; центру, першопочатку чогось важливого. КОЛИСКА (а ще ЛЮЛЬКА або КОЛИБКА) – перша земна домівка людини, наповнена магічними властивостями і наділена охоронними силами, аби захистити життя та здоров'я малюка, котрий має продовжити цей рід, з якого прийшов у світ. У наш метушливий час колиски майже зникли з побуту, оскільки більшість сучасних сімей вважають їх не потрібними, адже в магазині можна купити ліжечко на будь–який  смак. Та все ж, разом із колисками, як і з рештою надзвичайних старожитностей та особливостей, зникають традиції, руйнуються сімейні зв’язки. У світі дедалі більшає людей самотніх, нещасних, відірваних від свого національного коріння та культури...

         

Очерет мені був за колиску

В болотах я родився і зріс.

Я люблю свою хату поліську...

Я люблю свій зажурений  ліс...

Колиска як символ присутня у таких піснях:

16) Рушник - ще один національний оберіг, народний символ України. Все життя українця пов'язане з рушниками. Рушник супроводжував селянина протягом усього життя і в радості , і в горі. Він завжди був символом гостинності — на ньому підносили дорогим гостям хліб-сіль.. Рушник на стіні - невід’ємний символ хатнього інтер'єру; в Україні не було жодної оселі, яку б вони не прикрашали.

         

У сонячнім подільськім ріднім краї,

Де вишиття живе із роду в рід,

Всім рушники на долю вишивають,

Немов святий батьківський заповіт.

Рушник як символ присутній у таких піснях:

17)  Піч — символ материнського першопочатку (начала); чистого, духовного виношування плоду; святості; непорушності сім'ї; неперервності життя українського народу; рідної хати, батьківщини; босоногого світлого дитинства; поетичний символ народної обрядовості. В давнину говорили: "Піч - наче мати рідна", "Рідну матір може підмінити лише піч. В печі варили їжу, пекли хліб, сушили збіжжя, спали і лікували простуди. Крім того, піч була символом рідного вогнища та неперервності роду.

         

Наша піч на ногах стоїть,

В нашій печі коровай сидить.

Пече наша, пече,

Спечи коровай до речі*,

Щоб нам коровай удався,

Щоб з нас рід не сміявся!

Піч як символ присутня у таких піснях:

                                                      Водяна символіка

18)  Дніпро — славетна ріка, символ України, оспівана в народних піснях, уславлена поетами. З ним пов'язана історія східнослов'янських народів. З усіма своїми притоками він уособлює дерево життя, що підтримує існування всього, що його оточує. Саме Дніпро-Славутич оспіваний у численних піснях, думах, легендах. Дніпро — національна гордість, слава України. Дніпро – головна артерія організму нашої нації.

         

Де Дніпро наш котить хвилі, рве стрімкі пороги,

Там Вкраїна вся зелена, славний край розлогий.    

Там Козацтво виростало, слави волі добувало.

Україно, Україно, славний край козачий!   

Дніпро як символ присутній у таких піснях:

Національна символіка

19) Прапор — це певного кольору чи кольорів і форми полотнище з емблемами та іншими прикрасами, яке є символом країни, території, організації, партії, навіть однієї особи. В усі віки і в усіх народів державний прапор був однією з найвищих і найшанованіших святинь. Прапор символізував єдність земель і племен; прапор сконсолідував міста і краї в державу, а духовно й історично близькі етноси – в націю. Державний прапор як символ країни є втіленням національної єдності, честі та гідності, традицій державотворення, історії та сьогодення. Залежно від ритуалу прапор кріпиться до древка, піднімається на щоглі, просто вивішується чи розстеляється.

Українські національні кольори — синій і жовтий. З давніх-давен українська земля була хліборобським краєм. Блакитне небо над золотою нивою — ось який прекрасний зміст нині вкладає у національні кольори кожен українець-патріот. Отже, наш прапор — синьо-жовтий. А чи можна сказати, що він жовто-синій? Ні, оскільки за правилами геральдики (наука, що вивчає герби) кольори «читаються» згори донизу.

Під його знаменом йшли до проголошення самостійної України, до перемоги. Це прапор миролюбства. Він нагадує наше літо, коли небо над Україною таке синє, як покрови Пречистої Діви, і наші лани такі золоті, як паски на маминому столі. Під прапором воїни вирушали в похід, з прапором виступали на захист своєї батьківщини, прапор символізував стабільність держави й урочистість тих чи інших всенародних подій, свят, ритуалів.

Гей, там дітвора Вкраїнська йде,

Гей, попереду стяг несе,

А краска стягу – жовтий цвіт, 

На синім полі, мов блакить. 

Прапор як символ присутній у таких піснях:

20) Рушник — це прямокутний шматок лляного чи конопляного полотна, що має на кінцях, а часто і на всьому полі різноманітні вишиті або виткані композиції, які відображають світогляд та звичаї предків, несуть інформацію про добро, достаток, здоров'я. Рушник є національним оберегом, народним символом України. Все життя українця пов'язане з рушниками. Це символ матеріальної культури слов'ян, важлива складова обрядів та ритуалів.

Гарно оздоблений рушник висів біля ганку на кілочку в кожній сільській хаті, ним витирали руки і посуд, накривали діжку з тістом, спечені паляниці, діжку після випікання хліба, з ним з ним ходили доїти корову, з ним починали обжинки.

Вишивати рушники — давній український народний звичай.

Вишиваний рушник донині не втратив свого значення в побуті. І тепер ним прикрашають інтер'єри помешкань,вівтарі та ікони в церквах. І надалі він залишається атрибутом народних звичаїв та обрядів. На рушнику новонароджену дитину на хрещення, на ньому проводжали людину в останню дорогу. Хліб-сіль на вишитому рушнику - то висока ознака гостинності народу.

Не я його полюбила -

   Полюбила мати.

   Заставила мене мати

   Рушнички в'язати.

Прапор як символ присутній у таких піснях:

21) Писанка - яйце декороване з традиційними символами, які намальовані за допомогою воску й барвників. З писанками і фарбованими яйцями (крашанками) пов'язано безліч легенд, повір'їв, переказів, звичаїв, традицій, обрядів, які виникли ще в язичеську добу, видозмінювалися, а з прийняттям християнства набули нової якості — пов'язаної з дійством освячення паски під час найголовнішого християнського свята — Великодня. Звідси і їхня назва — «великодні яйця». це символ Сонця; життя, його безсмертя; любові і краси; весняного відродження; добра, щастя, радості. Кожен орнаментальний мотив має певне сакральне значення. З них на писанці складається мальована молитва про злагоду і мир поміж людьми. У християнській культурі українців писанка стала символом воскресіння. В народі кажуть: «У світі доти існуватиме любов, доки люди писатимуть писанки».

А тобі, Ірусю, риндзівка,

   А нам писаночок кобівка.

   Вже Христос же воскрес,

   Вже воїстино вже воскрес!

Писанка як символ присутній у таких піснях:

22)  Вінок — символ життя, долі, життєвої сили; символ дівоцтва. Вінок є також символом довершеності.  Для українського народу здавна вінок був традиційним оберегом. Не лише дівчата прикрашали ним себе, а й досить часто його використовували як елемент декорування будинку.                                                                Зображення вінків завжди було на одязі, скатертинах, рушниках. І, звичайно, він є незмінним атрибутом свята Івана Купала, що відзначається 7 липня. Кожна дівчина напередодні цього дня плела собі вінка, великого, гарного, яскравого... Купальські ворожіння без нього були просто неможливими. Незаміжні дівчата вірили, що той, хто спіймає її вінка, пущеного на воду, в ніч з 6 на 7 липня, і стане її супутником на все життя. В українській «війковій практиці» дівчина, яка заплямувала себе, утратила невинність, уже не має права одягати вінок — символ краси й чистоти.

Віночки плела, на Дунай несла.

Ой, грай море, ой, грай море,

Радуйся земле, вік од віку!

Вінок як символ присутній у таких піснях:

                                                          Висновки

Досліджуючи тему, ми прийшли до висновку, що в майже у кожній народній  українській пісні використовуються українські народні символи. Це допомагає розкрити тему, зробити пісню більш глибокою за змістом, вплинути на почуття  слухачів. Такі  пісні пробуджують гордість  за нашу країну, її історичне героїне минуле, виховують у сучасної  молоді почуття патріотизму, бажання вивчати народні традиції. Ми отримуємо рідкісну насолоду долучитися своїм єством до високих чуттів, високих слів,  високих нот, якими по вінця наповнені такі пісні. Ми відкрили для себе прекрасний, неповторний світ українських народних пісень, в яких використовується народна символіка.

Але в сучасних умовах  в нашій державі ми можемо спостерігати розвиток  не тільки культури, а й антикультури, яка також впливає на розвиток та становлення школяра як особистості в суспільстві.  Говорячи про теперішній розвиток музичної української культури, варто зазначити, що здебільшого нинішня культура розвивається під впливом західних понять про культуру та завдяки нашій теперішній молоді стає її складовою частиною. Відстеживши таку тенденцію, ми з усією ймовірністю можемо сказати, що наша українська  пісня поступово відходить у молодого покоління на другий, третій, а, можливо, і останній план. Тому у школі необхідно звертати увагу на те, що українська пісня - це неоціненне надбання українського народу, а сучасна українська пісня-це зв'язок між сьогоденням та нашою спадщиною, яку українці пронесли через віки.

 Результати цієї роботи можливо використовувати у середній школі для виховання людини-патріота, культурної, освіченої людини, яка гідно представлятиме свою державу у всесвітній спільноті. Необхідно також враховувати, що специфічно національне та загальнолюдське - це не  альтернативні, а взаємозв’язані складові будь-якої культури. Національне не виключає загальнолюдського.

***

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ ОСВІТИ І НАУКИ

ВИКОНАВЧОГО ОРГАНУ КИЇВСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ

(КИЇВСЬКОЇ МІСЬКОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ)

КИЇВСЬКА МАЛА АКАДЕМІЯ НАУК УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІ

Відділення: Філологія та мистецтвознавство

Секція: Українська література

Базова дисципліна: Українська мова та література

Вплив філософських поглядів Кирила Транквіліона-Ставровецького на творчість Григорія Сковороди.

Автор роботи:

Статус у МАН: слухач;

Шиленко Петро Петрович,  29.09.1996;

учень 10-А класу

середня загальноосвітня  школа № 93,

загальноосвітній навчальний заклад

I-III ступенів м. Києва,

Подільський район;

домашня адреса:

м. Київ, пр. Свободи 28, кв. 29;

контактний телефон: 434-51-76;

педагогічний керівник:

Крецул Людмила Владиславівна

викладач української мови та

літератури СЗШ № 93 м. Києва;

контактний телефон: 433-60-17;

                                            Київ — 2012

Мета роботи: дослідити філософські погляди Кирила Транквіліона-Ставровецького та Григорія Сковороди.

Завдання:
1) Проаналізувати та порівняти філософські погляди, світогляди та вчення обох діячів, знайти між ними спільні та відмінні риси.
2) Довести вплив філософії Кирила Транквіліона-Ставровецького на творчість Григорія сковороди.

                                                           

Філософські погляди Транквіліона-Ставровецького відображають одну з версій укр. ренесансного гуманізму, що виникали на ґрунті синтезу вітчизняної православної середньовічної думки з ідеями західноєвропейського Відродження і Реформації. Кирило Ставровецький дотримувався неоплатонівської орієнтації, розглядаючи Бога як творця, премудрого художника, еманентне, всюдисутнє світове начало. Виходячи з апофатичної теології і спираючись на Псевдо-Діонісія Ареопагіта, він піддавав критиці антропоморфне розуміння Бога Св. Письма, а також у творах багатьох сучасних йому авторів. Позбавляючи Бога антропоморфних властивостей, він, як і Псевдо-Діонісій, відмовлявся від позитивних рис Бога, підводячи читача до думки, що найбільш адекватним способом осягнення божественної сутності є послідовне заперечення будь-яких властивостей, атрибутів, які спостерігаються і передбачаються в речах навколишнього світу. Ставровецький підтримував думку про невизначеність Бога, його недоступність для людських почуттів і розуму, таємничість, невловимість, безмежність, вічність, відповідно до чого Бог поставав у нього як "существо пресущественноє, албо битность над всі битності, сама істотна битність, през се стоащая, простая, неплотная, без початку і без конца, без ограничания" (Из "Зерцала богословіи" // Пам'ятки братських шкіл на Україні. — С. 214). Доречно зазначити, що розуміння Бога як безособової сили, яку можна виявити через пізнання створеного світу, що було поширене в давньоруській традиції, доповненій пізніше вченням ісихастів, спиралося у Ставровецького також на західноєвропейські ідеї пантеїзму з його ототожненням Бога і природи. При розгляді питань "О розділенню и нероздільності божества", "несліянію персон боэъських", "сьєдиненіи персон бозъских" він розрізняв три іпостасі Бога в їх єдності, де першою, найвищою, є "отцовська персона" і, посилаючись на Псевдо-Діонісія Ареопагіта, Василя Великого, Іоанна Дамаскіна, стверджував, що жодне з них не є ні первісною, ні останньою, всі рівні від початку і до кінця, предвічні і вічні, хоча і не зливаються в одне, бо Отець є "нерожденіє", Син — "рожденіє", Дух святий — "ісхожденіє", тобто критикуючи аріанство, він спростовував і вірування, згідно з яким існує не лише святий дух, що походить від Отця, а й святий дух дарів — благодать, що походить від Сина, за допомогою яких Ватикан обґрунтовував владу папи.

Навколишній світ К. Ставровецький розглядав як створену Богом єдність часу і простору. Вводячи поняття "века", розділяв світ на "предбудущій вік, неміримій, къторого не мірило солнце і луна бігом своїм", "вік при Богу безначальом, час долготи незмінной, умом только почасти постигається", "вік пред створенням неба и земли бил без початку"; настоящий — "при створенні неба і землі"; "будущій — початок має, конца же не будет іміти ніколи".

Роглядаючи проблему "Бог і світ", Ставровецький розробив вчення про чотири світи: невидимий світ духовних сутностей, що належать до духовної ієрархії (ангелів, демонів); видимий світ — світ видимих речей, в якому живе людина; малий світ — світ самої людини; злосливий світ — світ поєднання злих людей з дияволом, який є творчим началом зла. Знову-таки заперечення єдинності світу не було новим для того часу в українській філософській літературі і, як ми бачили раніше, уже Ст. Зизаній обстоював ідею множинності світів. Сам Ставровецький обирає середину між єдинністю і множинністю, наполягаючи саме на кількісному обмеженні множини — чотирьох світів, подібно до того поділу, що існував в народній творчості, зокрема в апокрифах. Своє вчення про чотири світи він виклав у "Зерцалі богословіи", тісно пов'язуючи онтологічні проблеми з моральними, естетично-утилітарним визнанням світу як краси і користі. Описуючи ці чотири світи, він показував, що не весь світ є зло, а постає як добро і краса. Світ і природа перестають бути у нього простим символом Бога, зливаються з Богом, самі перетворюються у божество, звідки радісне і світле світосприйняття Ставровецького, уява про світ як невидиму красу.

З погляду Ставровецького, видимий світ, природа були створені Богом для людини з метою прославлення нею свого творця. Його основу становили чотири елементи: світлість огненна, "воздух", вода, земля. З цих чотирьох елементів виникли всі речі: із "світлості огненой" — солнце, луна, звізди, увесь світ видимого світу; от "воздуха" — диханіє животним и одушевлениям звірєм и птиця, и чоловіку; от води — два роди одушевлених: риба и птиця; от землі — звірове четвероногіє и древо плодовтиє, и сімена различии". Говорячи про будову світу із стихій, Ставровецький звертається насамперед до античності, зокрема до вчення Арістотеля, відтворюючи арістотелівську концепцію, схиляючись до його думки про небо як певну субстанцію, що відрізняється від елементів. У главах 6—10 другої бесіди "О сотворении неба и земли, видимого сего мира и еще в нем" "Зерцала богословіи" він докладно описує названі першоелементи великого неба, красу його і всього видимого світу, його розкоші, достаток, що заготовлені Богом для людини. "Видимий сей мир, — наголошує Ставровецький, — ни нем же, мы человёкы рождаемся, живем и умираем от своего устроения и естества ест добр", його "с толишними красотами, с неизреченными сластьеми и с многими богатствами бог созда и уготова для сдиного, видимого и временного смертного тела". Він — "прекрасне і пресвітлое место". Це радісне, просвітлене світосприйняття зближує Ставровецького з мислителями доби Відродження, подібно до яких при описанні світу він поєднує вчення античних філософів і християнських авторів. Продовжуючи тему світобудови із стихій, він показує їх взаємопроникливість і постійну боротьбу, завдяки чому все у світі, починаючи від зірок і завершуючи найменшими пилинками, має певну цілість і єдність, послідовність руху, певну закономірність, наданих їм Богом. Значну увагу Ставровецький приділяв зображенню явищ природи (грому, блискавки), землі, океанів, річок, говорячи про кулястість землі, відкриття Америки, посилаючись на твори західноєвропейських природознавців і географів.

постановці тих чи інших проблем, їх систематичній розробці, а в її спрямованості і методі. Сковорода, за висновком Д. Чижевського, не надавав великого значення теоретичній обробці, оформленню усталеного, систематизуванню своїх філософських ідей. Тому говорити про його метафізику, онтологію, гносеологію можна лише в певному значенні, цілком застережливо, бо викінченої і оформленої системи у Сковороди немає, як і немає закінченої і докладної відповіді на всі питання, що може поставити систематик-філософ.
Однак філософія Сковороди суцільна і монолітна, побудована в одному стилі, пронизана одним духом, де головним постає передача внутрішнього досвіду, зображення шляху на "переображення" серця до вищої духовності. Гостро відчуваючи якусь первісну надломленість буття, що веде до страждання серця та душевної смутності, за якими ховаються страх і клопіт, він вбачає вихід з них у досягненні внутрішньої свободи незалежно від зовнішнього світу, зверненні всередину до самого себе, подоланні пристрастей, помилкової гонитви за принадами світу. Метою життя для нього були радість і веселість серця, внутрішній мир, міцність душі. Досягнення цього блаженного спокою і було для Сковороди мистецтвом життя, філософією. Звідси ще одна особливість його філософії — практична спрямованість. Коли життя є філософія, а філософія людини має зумовлювати її життя, то природно, що в центрі уваги філософії мають бути поставлені етико-моральні проблеми як практичне завершення і мета філософії теоретичної. У Сковороди не бракує теоретичної філософії, проте основним для нього в людині є не "теоретичні", "пізнавальні" здібності, а глибше за них емоційно-вольове начало людського духу — серце людини, з якого піднімається, виростає і думка, і стремління, і існування.

За тодішніх умов етико-моральне вчення Сковороди, як і сама його філософія, отримує релігійне забарвлення. При всій неортодоксальності відношення Сковороди до релігії, своєрідності тлумачення ним Бога, досягнення вищого блаженства пов'язується тут із з'єднанням душі з Богом, прилученням до божественного єства. Гармонізація відносин людини, світу, Бога розкривається Сковородою через своєрідну проміжну ланку — світ символів. Усе це, разом взяте, надає філософії Сковороди вигляду християнського містицизму як специфічного типу філософствування.

Світогляд Сковороди має чітко виражений пантеїстичний характер. На .його думку, Бог як всемогутня сила, що стоїть над світом, природою і людиною, не існує. Бог — всюдисущий, невидима натура, яка витримує усе, Господь, Цар, Отець, Розум, Істина, закон і глас сутнього. Таке тлумачення Бога заперечувало буквальне розуміння біблійних чудес як таких, що не відповідають дійсності та істинній сутності Бога. Що стосується світу, то, з погляду Сковороди, він складається з двох натур — божественної та матеріальної, які утворюють нерозривну і цілісну єдність, а не просто знаходяться одна поряд з другою. Бог у плоті нашій, нематеріальний у матеріальній, вічний у тлінні, один у кожному з нас і цілий у всякому. Божественна природа має первинність перед матеріальною, бо в природі сильніше те, що невидиме. Однак ні матерія не є Богом, ні Бог не є матерією. Бог перебуває у матерії, поза нею і вище неї. Матерія характеризується у Сковороди виразами і значеннями, трактується майже як небуття, неіснуюче: "місце", "поле слідів Божих", "пуста матерія", "зовнішність". Водночас, стверджуючи первинність внутрішнього, божественного, духовного, він наголошував на вічності і неперехідності матерії. "Матерія, — писав Сковорода, — вічна. Себто усі місця і усі часи наповнила. Тільки один дитячий розум може сказати, що світу, цього великого ідола і Голіата, колись не було, або не буде".

У загальному контексті суджень Сковороди Бог ототожнюється з природою. "Природа", "Натура" є лише одне з імен, якими ми можемо визначити Бога. "Чи не Бог усе в собі тримає? Чи не сам він є голова і усе в усьому?" — запитує Сковорода і тут дає ствердну відповідь, що Бог в дереві є правдивим деревом, у музиці — музикою, у будинку — будинком. У Бозі усе і усе з нього, хоча він не є іншим конкретним із того, що в усьому, бо він над усе і усе в ньому. При цьому, складаючись із протилежностей, світ не залишається без руху, не стоїть статично в протилежностях і суперечностях. Навпаки, він перебуває в постійному невпинному русі, що є своєрідним рухом протилежностей, антитез. Світ розкладає себе, розпадається, розсипається і знову збирає себе у єдність подібно тому, як смерть зерна є народженням нової рослини. Шлях усього створіння, котрим рухає Бог, Сковорода зображує як шлях, яким згідно з християнським віровченням іде кожна окрема людина — через смерть до життя, через вмирання до воскресіння. Таким шляхом іде Всесвіт, і цей шлях можна уявити собі як життя рослини. Життя Всесвіту — це процес, де він розпадається на множинності і знову збирає себе в одному пункті, в насінні, з якого потім розкривається, розвивається нове життя. Дійсне життя символізується у Сковороди кулею та круглими предметами. Ці форми, на його думку, найбільш закінчені, замкнуті, досконалі. Усе в світі рухається через протилежності у колі і таким чином примирює суперечності, бо у колі все повертається до самого себе і до свого початку.

Система світу у філософії Сковороди — храм Божий, його дім, де Бог відноситься до світу як зародок до розкриття, точка до числа, множини. Визнаючи множинність світів, Сковорода, на відміну від К. Транквіліона-Ставровецького, який виходив з визнання чотирьох світів, виділяв три: макрокосмос — загальний, безмежний світ, де існує усе породжене; мікрокосм, або світик, світочок-людина; символічний, або Біблія. Біблія є символічним світом тому, що в ній зібрані фігури небесних, земних та преподібних створінь, які можуть стати монументами, котрі ведуть нашу думку до розуміння вічної натури, яка захована в тлінній подібно тому, як малюнок захований у своїх барвах. У символічному світі, світі Біблії, Сковорода прагнув виявити заховану за символічними формами духовну цінність людини, знайти ідеал людських стосунків без згубного впливу плоті.

У центрі уваги К. Ставровецького все-таки знаходився не видимий світ сам по собі, а людина, вчення про яку складає зміст третьої бесіди в "Зерцалі богословіи" — "О сотворений чоловіка, которий малим миром наріцається". За традицією, що йшла від стоїків, людину він розглядав як двонатурну істоту, яка створена "зі двоє битностей разних" — тіла і душі. "Тіло видимое, — зазначає Ставровецький, — с чотирох елементів съставлено: пло-тьем землі, кровь от води, диханіє от воздуха, теплота от огня. Душа, же невидимая, розумная и несмертельная, ду-новенієм божбим в тіло вложена" (Там же. — С. 235). З тілом і душею пов'язані почуття людини, де "вкус" йде від землі, "обоняніє" — яко вода, слишаніє же — яко воздух, приймає гласи здалека и рассуждает их; зреніє — яко вогонь — здалека видінієм обьємлет всякое тіло и осязает его; дотыкваня — от живой души". Цими почуттями людина сприймає видимі і невидимі істоти, двоякість "услажденія" — душевні (невидимі) і тілесні (видимі).

Ставровецький- вчений наголошував не тільки на двонатурності людини, тіла і душі, а й обстоював їх єдність, підкреслюючи, що без тіла і тих процесів, які йому властиві, людина не може жити, а душа, в свою чергу, не може відчувати, розуміти, набувати доброчесності, наближаючись цим до властивого мислителям доби Відродження визнання гармонії душі і тіла. Як і більшість мислителів того часу, він вважав, що душа розлита по всьому тілу, яке і є товаришем душі. Сама людина в своєму "еьставе" с "горная часть небом и дольная землею", постаючи одночасно світлим і темним, ангелом і звіром, духом і плоттю, смертю і життям, де плоть є смертна, а дух безсмертний, нетлінний. Поділом людського тіла на верхню частину — небо і нижню — землю Ставровецький намагався обгрунтувати єдність мікро- і макрокосмосу, наблизити людину до природи, втілити людину в Бога, що мало важливе загальнокультурне і філософське значення. Втілення Бога в людину відкривало їй можливості також стати Богом, зробити людину найвищою цінністю у світі, а людяність — невід'ємною властивістю людської культури, надати проблемі душі і тіла як морально-етичного, так і гносеологічного звучання, що, власне, було одним із найважливіших елементів ренесансного гуманізму у творчості Ставровецького.

За К. Ставровецьким, "ум" і "розум" — не єдине, бо ум є "саморасльная души, то есть источник всякого разума чоловіческого. Розум же отвні въ душу приходить" [Там же. — С. 237). Відповідно до зазначеного він виділяв вроджену мудрість, тобто вроджену здатність, за допомогою якої вона може творити добро і зло, та вищу мудрість, яку називав премудрістю, що є даром і властива, як правило, пророкам або апостолам. Загалом у "Похвалі о премудрості троякі в віці сем явленной", що ввійшла до "Перло многоцінноє", він вказував на три премудрості: "первая найпреднійшая премудрість — в персоні сина божія. Вторая премудрість — дари духа святого, в душах пророцьких и апостольських и богословських и в прочих светих, угодницєх бозьких. Третя мудрість — прирожоная в кожной души, годной и негодной" (Там же. — С. 247).

Високо оцінюючи небесну премудрість, що є в науці Сина Божого і в дарах духу його святого, підкреслюючи, що "ніхто такь не ест любим богу, яко сей, который любить премудрость небесную", не меншого значення надавав Ставровецький і "мудрости прирожоной". В дусі ідей доби Відродження він близько підходив до ідеї подвійної істини, одна з яких належить богослов'ю, що "єст відомість и зрение невидимий бытностей, нематеріален речей и смислом нашим неподдеглих и бесплотних существ", "сама єдина ест съкровище світа і познаніє премудрости небесной и источник разума", друга — "о фи-лозофии, которую царіє царствують і сильний правду пишуть и закон политический полагають, а мучители землю держать". Прославляючи мудрість, за допомогою якої люди пізнають і розвивають світські науки, створюють закони, здобувають честь і славу, керують державами, К. Ставровецький з пафосом стверджує: "Ти заблужедшим ісправленіє, Ти старим укрепленіє, Ти бодрость лінивим, Ти мужество боязливим, Ти младенцем возраст и красота, Ти панієнства съкровище и висота, Ти нищих съкровище богатство веліє, Ти смутних и плачливих вічнеє веселіє, Ти сущим въ тьмі безумія просвещеніє, Ти прагнущих слави скороє насищеніє, Ти хітрое ремесла показуєш світу..." (Там же. — С. 248).

Світорозуміння К. Ставровецького, трактування суті людини, утвердження її активного земного життя зумовили його соціально-політичні ідеї, морально-етичні погляди, на які мали вплив традиції давньоруської доби, ренесансно-гуманістичних і реформаторських ідей. Як церковний діяч, він був переконаний і переконував інших у тому, що головним для людини "Бога знати й видіти єго правдіве", жити і діяти по законах Божих з чистим серцем, де чисте серце означає смиренність, "кроткість", зичливість всім усього доброго, подвижництво, трудолюбство, пістництво, стриманість ("въздержаництво"), тверезість, чуйність і пильність в молитвах повсякденних, а нечистість — заздрість, гордість, гнівливість, п'янство, блюзнірство. Саме останнє, як знаряддя диявола, і є основою "злосливого світу", веде до морального падіння людини. "Злосливий світ" — це світ багатіїв, світських та церковних владик, які, набувши багатства шляхом здирства, неправди, використовують його на розпусту, пиху, гординю. Замість того щоб будувати школи, друкарні, збагачувати науку, вони все своє серце і волю витрачають на обрання, пияцтво, примноження дармоїдів, гноблення своїх слуг, підлеглих, на яких покладають всякі повинності, ув'язнюють у тюрми і "в большей чисти йміть бессловных псов и коней, нежели брата своего и образ божій".

Виступаючи проти такого стану речей, засуджуючи його, Ставровецький приходить до висновку щодо ідеї рівності, братства всіх людей, стверджуючи, що Бог створив людей рівними і єдиними, дарував їм душу розумну, дав їм увесь видимий світ і рівні їм небо, сонце, місяць. Крім того, люди рівні не тільки перед Богом, а й за своєю природою, тому потрібно зробити все, щоб людина була людиною, братом і другом, бо "варвар и скиф будет, аки еллин и евревнин, аки раб и свобда брат тебі єсть".

Вдаючись до ідеалізації відносин у ранньохристиянській громаді і хілістичних ілюзій, які були властиві західноєвропейським реформаторам, Ставровецький відтворював на цій основі свій ідеал суспільного життя як царства божого, "Сіону", "Нового Єрусалима" як життя по правді. Жити по правді означає жити з чистим серцем, наслідувати Христа, який з досконалого Бога став досконалою людиною, показав милість Бога, вирвав людей із пітьми, навчив їх жити в єдиній любові і злагоді при лиці Божім.

Спасіння і вдосконалення людини полягає в тому, щоб, пізнавши себе, свою духовну сутність, вона усвідомила важливість людяності і людської гідності, морального оновлення як необхідної передумови релігійного оновлення, активної діяльності, спрямованої на обстоювання інтересів своєї Батьківщини, її культури, духовних традицій.

Обстоюючи свій соціально-етичний ідеал, Ставровецький, на противагу середньовічному аскетизму, стверджував право людини насолоджуватися красою землі і всім сущим, радостями тілесних почуттів. Здатність людини насолоджуватися красою світу є, на думку Ставровецького, найвищим даром, який людина не повинна поборювати в собі, а, навпаки, активно використовувати. Відповідно до викладеного етичного ідеалу Ставровецький вводив принцип користі як основи людської моральності, де матеріальний статок, створений працею власних рук і розуму, завдяки "художеству" чи "земледƀльствия" цілком виправдовується з моральної точки зору. Він рішуче засуджував паразитизм, дармоїдство, неробство, закликав зненавидіти "леность і празность проклятую". Його гнівний голос і докір, спрямовані проти зазначених вад, прозвучали чи не вперше в українській філософській публіцистиці. У повсякденній трудовій діяльності на благо людей бачив Ставровецький сенс життя людини, сам був взірцем працелюбства, подвижництва, високо цінував свою працю, що було наслідком властивих йому ренесансно-гуманістичних та реформаційних уявлень про сенс людського буття, який він вбачав не тільки в служінні Богові, а й у здійсненні людиною свого земного призначення, активної діяльності, в тому числі і художньо-творчої, де можна виявити мудрість людини, її знання, доблесть, благородство, талант, тобто тe що могло природне в людині підняти до рівня божественного, задовольнити її прагнення до земної слави, безсмертя її імені. У цьому він вбачав призначення своїх творів "Зерцало богословіи" та "Перло многоцінноє", у передмовах до яких закликав не тільки прочитати їх, а й з повагою ставитися до їх змісту "великій гори ... премудрости небесной и дивниой світ разума"

Етико-моральне вчення, займаючи центральне місце, Сковорода основував на двох принципах, а саме: "нерівної рівності" та самопізнання. Звернення до названих принципів зумовлюється такими моментами. Сковорода усвідомлює, що здійснення, реалізація об'єктивних загальнозначущих цінностей можливе лише на суб'єктивному індивідуально зумовленому шляху обожнення, уподобання людини Богу, де воля Бога стає єдиним її керівництвом. Однак це не означає, що індивідуальність людини зникає, гине разом із "зовнішньою людиною". Навпаки, вона зберігається, набуває своєї значущості в процесі життя, морального удосконалення, піднесення, адже, з одного боку, усі люди лише "тіні" дійсної людини, рівні перед Богом, з другого — усі вони різні.

Пізнаючи саму себе, людина здатна вимірювати все власними мірками. І коли пізнання самого себе спрямовується не на зовнішню видимість, яка є лише "пустая пустота", предмет ідолопоклонства, а на внутрішню суть людини, воно і розкриває те, що становить істинну суть, істину в нас самих і всього світу. Життя людини — це процес безперервного духовного розвитку, засобом якого є самопізнання. Воно сприяє моральному вдосконаленню, благоденству і благоустрою людини, бо тільки той, хто пізнав свою природу, може бути корисним для "себе і для своєї братії". Спочатку людина немовби звернена всім єством назовні, на погон, за радостями зовнішнього світу. Потім вона доходить до пізнання своєї природи, самої себе, своїх здібностей і виробляє відповідний до своєї природи спосіб життя. Основу такого способу життя, адекватного людській природі, Сковорода вбачав у "сродній праці" як дійсному вираженні людської життєдіяльності, самоствердженні людини.

"Сродності" і "несродності" праці Сковорода надавав великого соціального значення. Причиною всього нерозумного, спотвореного в суспільстві він вважав працю без покликання, працю з необхідності, примусову або працю з метою збагачення. Тому, засуджуючи соціальні вади суспільства, Сковорода закликав до морального вдосконалення, соціального поділу праці подоланням її "несродності" в усіх сферах суспільної діяльності. Саме "несродна" праця і є основним джерелом усіх суспільних негараздів, бо за глибоким переконанням мислителя: "Кто умерщвляет науки и художества? — Несродность. — Кто обесчестил чин священничий и монашеский? — Несродность. Она каждому званию яд и убийця..." (Там же. — С. 444). Звідси й заклик: "Делай то, к чему рожден, будь справедливый и миролюбный гражданин". Як просвітник Сковорода вважав, що ідеальним є таке суспільство, в якому кожен може реалізувати свої природні задатки в "сродній" праці, втілити їх у життя за допомогою освіти. Він був переконаний у тому, що щастя доступне всім, бо природа нікого не обділила. Потрібно лише відвернути увагу від згубної хтивості й пізнати в собі "справжню людину", усвідомити "до чого вона народжена", знайти своє покликання і щастя у "сродній праці". Тому він і проголошував самопізнання універсальним способом перебудови світу.
         Основний сенс життя Кирило Транквіліон-Ставровецький вбачав у повсякденній праці на користь людей. Він засуджував лінощі, невігластво, неробство, вважаючи, що «бездіяльність всілякого зла вчителька». Звертав увагу на те, що з ранніх літ життя й діяльність людини має супроводжувати і скеровувати освіта. Тих, хто не розуміє значення освіти, він порівнював зі сліпими : «Як сліпий сонця не бачить, так неосвічений світлом премудрості гребує». Учений також підкреслював, що знання й наука ніскільки не суперечать справжній простоті й скромності.
         Першочергову роль у поширенні знань і вихованні людини Кирило Транквіліон-Ставровецький відводив учителеві. Основні вимоги до нього:  не лінуватися навчати інших, сприяти розвиткові талантів, бути терплячим, наполегливим. А заможним людям слід будувати не палаци, а школи й цим самим сприяти вдосконаленню суспільства.

Вимагаючи від вихователів, щоб вони готували дітей до діяльного трудового життя, Кирило Транквіліон-Ставровецький писав, що людина не повинна бути пихатою як верблюд, лінивою як осел, обжерливою як кабан, нечистою як козел, лайливою як пес, ненаситною як вовк. Ученого він порівнював з орлом, що піднявся у височинь знань, дитину — з полем, заняття — з насінням, а вчителя — з джерелом, що втамовує спрагу.
         Одним з перших серед вітчизняних мислителів цього періоду вчений підійняв голос на захист жінки, її гідності, становища в сім’ї та суспільстві. Він намагався переконати своїх читачів, що приниження жінки, істоти слабшої і ніжнішої за своєю природою, принижує передусім гідність чоловіка, покликаного бути їй захистом та опорою.
         Велика увага у творах мислителя приділена виховній ролі слова.  Мова вчителя, проповідника, наставника, вважав він, має бути як «прикрашена солодкими глаголами», так і «сповнена правди». Живе слово, збагачене емоціями і пристрастями, звернуте безпосередньо до слухачів, високе ораторське мистецтво вчителів і проповідників, глибина їхньої думки й почуттів перетворюють мову не лише на літературне явище, але й на зброю в боротьбі зі злом.
         Особливо важливою є жива народна мова в освіті. Нею, доступною і зрозумілою всім, писав книжки Кирило Транквіліон-Ставровецький. У своїх творах він використав стільки народних зворотів і виразів, що видавці в низці випадків перекладали окремі місця слов’янською мовою.

Як і чому, на думку Г. Сковороди, учитель повинен навчати молодих людей, аби наставити їх на шлях істини й щастя? Насамперед, людина повинна зосередитися на власному покликанні і зробити його справою свого життя. Адже мета освіти - формування людини як вищою мірою духовної істоти. Весь освітній процес спрямований у Г. Сковороди на те, щоб допомогти учневі у пошуках і віднайденні самого себе, своєї внутрішньої божественної сутності, "внутрішньої людини". Важливими для духовного зростання, на думку філософа, є знайомства з ученими людьми. Сам мисленник мав багато таких знайомств як на Батьківщині, так і за кордоном, чому сприяло знання іноземних мов. Та особливо важливо, за Сковородою, в процесі духовного становлення людини вивчати античну спадщину.

Людина не може досягти багатства і внутрішньої гармонії, якщо буде заклопотана пошуками поза собою якихось благ. А тому, стверджує, що основна мета виховання - навчити учня самоаналізу, що допоможе йому стати на правильний життєвий шлях і розвивати здібності відповідно до обраного фаху. Лише тоді іскра Божа потрапить в темну безодню серця, людина преображається в нову, "внутрішню", котра вміє жити за покликом Святого Духу, виконувати його настанови, знайти таку справу, задля якої вона народилася і призначена Богом. У Г. Сковороди - це мить, коли людина відшукала свій справжній життєвий шлях, здобула душевну рівновагу і щастя.

Якщо людина не навчена самоаналізу й обирає справу задля збагачення, прибутків, престижу, то вона навіть серед таких благ приречена бути незадоволеною і страждати. І жодне інакше навчання, ні наполеглива праця не допоможуть їй уникнути тих страждань. Прагнення збагачення та посад у "несродності" зі своєю працею здійснює негативний вплив не лише на людину, але й на суспільство. Наука ж може сприяти самовдосконаленню лише у "сродності": "...Наука приводит в совершенство сродность. Но если не дана сродность, тогда наука что может совершить? Наука есть практика и привичка и есть дочь натуры. Птица может научится летать - не черепаха". Мету освітнього процесу Г. Сковорода розумів як пізнання істини та моральне самовдосконалення, вінцем якого має стати внутрішнє й духовне перетворення людини, що передбачає життя і працю за покликанням - це і є абсолютна відповідність моделі всезагального божественного світу.

Найважливіше в освітньому процесі - осягнення людського розуму внутрішнім божественним світлом, що й стало причиною утворення, за Я. Стратій, в українській мові поняття "освіта", що замінило зовнішнє поняття "наука". Філософ високо цінував роль людського знання у розвиткові світу. Саме людині у

Всесвіті потрібно відвести основну роль, панівне місце завдяки здатності до самопізнання. Адже уміння людини бути щасливою спрацює і на суспільне благо. Головне - визначити своє місце у Всесвіті. А для цього потрібно опанувати знання, нагромаджені людством. Тому, на думку філософа, саме освіта може стати засобом для подолання у суспільстві духовної неволі, насильства, тощо.

У центр уваги педагога Г.С.Сковорода ставив розумовий розвиток людини, який необхідний для пізнання навколишнього світу і самого себе в ньому. До такого висновку мислитель прийшов на основі власного життя, яке було присвячене пошуку сенсу людського буття. Навчання в Києво-Могилянській академії; піші мандрівки по країнах Європи: Угорщині, Італії, Німеччині, Польщі; прослуховування курсів наук у Віденському, Тарнівському, Краківському університетах; робота спочатку в Переяславському, пізніше в Харківському колегіумах, в архівах Києво-Печерської лаври, згодом Сергієвської (Підмосков'я); багаторічні мандрівки Лівобережною Україною допомогли йому дійти до низки педагогічно значимих висновків.

Важливе значення у вихованні підростаючої людини має також принцип народності, який може обмежуватися навчанням дітей рідною мовою, оскільки народність зумовлена історичними особливостями життя, його укладом, культурою, ментальністю. Зважаючи на це, кожен "повинен узнати свій народ і у народі себе".

У творах Транквіліона-Ставровецького є чимало спроб пояснити явища природи. Їхній характер у цілому віддзеркалює рівень знань з природничих дисциплін початку XVII ст. Рух Сонця, пише автор, зумовлює зміну чотирьох пір року, а також дня і ночі. Причому, коли з одного боку землі — день, то з другого — ніч. Деякі вчені вважають, що земля розташована на водах, інші — підвішена в просторі Богом ні на чому. Дехто стверджує, що вона кругла, мов яблуко. Все на землі створено для потреб людини — живі й неживі елементи природи. Таким чином, природничо-наукові погляди Кирила Транквіліона-Ставровецького ще досить обмежені. Система М. Коперніка (1543) не знайшла відбиття в його працях. Водночас, автор намагався знайти пояснення явищам природи в самій природі, а не в надприродних силах, відкриваючи численні біблійні легенди (про громовержця Іллю та багато інших).
         Як на вершині світобудови живе Бог, так у верхній частині людського тіла, у мозку в голові міститься найважливіша сила душі — ум. З умом пов’язані інші сили : воля, пам'ять, доброта, думка, розум, хитрість, мрії, судження, радість, любов. Ум і розум, за Кирилом Транквіліоном-Ставровецьким, — не одне й теж саме. Ум — сила внутрішня. А розум приходить ззовні : «Від іншого навчишся і розумієш — то розум».
         Подібно до звичайного світу, вважав просвітитель, існує світ злостивий, який також складається з чотирьох стихій : заздрості, пихи, жадібності, вбивства. На противагу стихіям видимого світу, які створив Бог, стихії злостивого світу — справа рук диявола. У творі підкреслюється одна з найважливіших біблійних заповідей — прагни добра, вчи добру, виховуй добро — й тобі воздасться.
         Кирило Транквіліон-Ставровецький вважав, що фізичний світ пізнається людиною за допомогою п’яти чуттів і розуму. Розум може й повинен постійно вдосконалюватися. Розумна людина бачить світ, його явища «як орел горелітний». Сам Христос зображений у Транквіліона-Ставровецького як досконала й розумна людина. Сприймати Біблію треба «розумним богобаченням, а не примітивним буквальним потрактуванням, яке він назвав «темрявою застарілого безумства». Мудрість же дається людині, як і ангелам, від народження. Але люди можуть використовувати її і на добро, і на зло :
                         Отак сліпець про сонце хоч знає — не видить,
                         А злий – добро у світі без сорому гидить.
                         Ця злість сліпу заздроту не задовольняє,
                         А правду світовидну пітьма не здолає.
                         Бог світло нам мудрісне всім щедро дарує,
                         А хто його кохає, такого віншує.
         Учений ототожнював мудрість і філософію, підкреслював виняткову роль книжки в досягненні людиною мудрості. Прагнення до знань є нашою природною властивістю. Кожен повинен збагачувати свій розум і поширювати знання серед інших. Така висока оцінка мудрості, знань, книжки свідчить про переорієнтацію освіти з традиційної церковної позиції на більш світську, «братську».
         Цікаві думки висловлював просвітитель щодо емоційних станів людини, почуттів, зокрема любові. Він розрізняв любов природну й духовну. Природна — це любов батьків до дітей і дітей до батьків, чоловіка до жінки й жінки до чоловіка, любов між братами й сестрами, взагалі близькими родичами. Такі почуття характерні і для багатьох тварин. Але тільки людині притаманна духовна любов — до Бога, до створеного Ним світу, а отже, й до свого ближнього. Любити ближнього — не робити йому шкоди ; любити ворогів — не відповідати злом на зло, не бажати їм загибелі, не радіти їхньому падінню. Водночас людина має право захищати своє життя, честь, гідність. Виховне значення таких ідей очевидне. На думку вченого, виховується не лише дитина, а й доросла людина. Осягаючи книжну мудрість, ми замислюємося над сенсом життя, моральною стороною власних дій, над тим, чи не вступаємо у своїх діях і протиріччя з ученням Христа.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

 Зважаючи на завдання, поставлені у вступі до роботи, було досліджене питання щодо впливу філософських поглядів Кирила Транквіліона-Ставровецького на творчість Григорія Сковороди. Спираючись на наведені вище аргументи. можна прийти до висновку, що хоч Сковорода ніде не посилався на Транквіліона-Ставровецького, між творами обох діячів є чимало виразних паралелей. Кирило Транквіліон-Ставровецький заклав основи формування пантеїстичної традиції в українській філософській думці, що знайшло втілення в творчості Григорія Сковороди.

 Транквіліон-Ставровецький, так само, як і Сковорода править про людину- мікрокосмос, про самопізнання, про «чотири світи», які виразно корелюють з  «трьома світами» Сковороди, послуговується поняттям богомисленья,   пересипає свої прозові тексти віршами-піснями («Перто многоцінне»).         Співпадають їхні погляди щодо процесу навчання дитини, зокрема навчання   рідною мовою та роль народності у вихованні дитини.

Крім того, Транквіліона-Ставровецького вважають зачинателем української «філософії серця», яка знайшла своє найглибше втілення в діалогах і трактатах Григорія Сковороди.

***

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ  ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ ОСВІТИ І НАУКИ   ВИКОНАВЧОГО ОРГАНУ КИЇВМІСЬКРАДИ   (КИІВСЬКА МІСЬКА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ) КИЇВСЬКЕ ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВІДДІЛЕННЯ МАЛОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ (КИЇВСЬКА МАЛА АКАДЕМІЯ НАУК УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІ)

Віділення: української філології та мистецтвознавства

Секція: українська література

Базова дисципліна: українська мова та література 

               

«Іван Вишенський – український гуманіст і демократ, борець за духовну і соціальну свободи народу.»

 Автор роботи:

Бурлак Микола Максимович

28 лютого 1998 р.н. Учень 9 класу

СЗШ № 93, подільського району

Домашня адреса: Пр. Гонгадзе 32 г кв. 3

м.т. 096-597-91-18

Науковий керівник:

Лубський Володимир Іонович

Київський Державний Університет

імені Т.Г Шевченко, Професор, доктор філософських наук, д.т. 422-00-25

Педагогічний керівник:

Крецул Людмила Владиславівна

СЗШ № 93 учитель-методист української мови та літератури д.т. 433-60-17

                                          Київ-2012                                      

                                         Зміст

Вступ

1.     Основні ознаки доби Відродження та Реформації в Україні – розвиток реформаційної ідеології та ренесансного гуманізму.

1.2 Біографічні відомості Івана Вишенського

2.     Полемічність творів Івана Вишенського.

2.1 Писание к утекшим от православное веры епископом

3.     Витоки філософії та ідеології Івана Вишенського. Аскетизм, як шлях пошуку сенсу людського життя.

Висновки

1.Вступ

Актуальність теми. Сучасний розвиток людського пізнання  залежить від щирості душі, наполегливості та волі кожної людини. Світогляд Івана Вишенського має ті риси яким потрібно вчитись і виховувати в собі незважаючи на більш ніж 400 літнє минуле. Вчитись розвивати внутрішній потенціал, обґрунтовувати свободу совісті, право людини на віру та на вибір – ті ідеї якими пронизані твори Вишенського, безперечна висока національна свідомість – саме це сьогодні найвища цінність, яку легко втратити у високому темпі нашого індустріального, глобалізованого суспільства. У своїх творах Іван Вишенський, виступав проти лицемірства у вірі, і у сьогоденні, актуально коли людина лицемірить перед Богом і людьми: посту дотримується і молитви читає, але у вчинках своїх аж ніяк не наслідує християнської моралі.

Мета та завдання.

З’ясувати основні риси періоду Ренесансу в Україні, поряд зі світовими тенденціями, виявити властивості та відмінності, як підґрунтя на якому розвивалась ідеологія та літературна спадщина Івана Вишенського.

Проаналізувати твори автора, виокремити основні напрямки його письменницької та ідейно-філософської спадщини.

1.     Основні ознаки доби Відродження та Реформації в Україні – розвиток реформаційної ідеології та ренесансного гуманізму.

Кінець XVI- новий етап у розвитку духовної думки України. Мислителі - гуманісти проявляли живий інтерес до світової історії та історичного минулого українського народу. Вони вважали історію вчителькою життя  і радили вчитись на історичних прикладах особливо на діяннях великих особистостей, діячів, полководців. На основі патріотичного пафосу розвивалась національна свідомість та історична традиція. Громадсько-культурні процеси в Україні кінця XVI - початку XVII ст. за своєю суттю і масштабністю аналогічні західноєвропейським доби Гуманізму і Реформації. Проте в умовах України вони набули відповідних часових особливостей, найголовніші з яких — відродження національної культури, формування ідеології боротьби проти католицької експансії, соціального і національного поневолення, глибокий і Послідовний демократизм . В літературному житті суспільства головна увага зосереджувалась на церковно-релігійній полеміці між католицько-уніатськими і православними публіцистами. Полеміка, що мала гостру соціальну й політичну спрямованість, велась у царині релігійної ідеології, бо ж національна церква впродовж століть залишалася вирішальним культурним чинником, а українське відродження — невід'ємним від православ'я. У цьому середовищі народжувалась особлива ідеологія, в основі якої лежала ідея обґрунтування необхідності збереження та розвитку старослов’янської мови, вимога абсолютної точності при перекладах з грецької мови на старослов’янську священних і богослужбових книг.

Твори Герасима Смотрицького, Йова Княгиницького та Івана Вишенського показували, що осягнення Божественної істини в процесі здобуття навичок розрізнення численних смислових відтінків слів, проникнення в їхню приховану духовну сутність є одночасно й процесом становлення людини як особистості. Особливого значення в процесі духовного ставлення людини надавали тодішні українські книжки самопізнанню. Іван Вишенський, зокрема, вважав що завдяки самопізнанню людина стає спроможною подолати свою земну форму й увійти у внутрішній духовний контакт із вищим буттям. Унаслідок цього, осяяний небесним світлом, людський розум проникає в духовну сутність слова Біблії, а сама людина перетворюється з істоти яка прив’язана до земних бажань і пристрастей, в духовну людину.

Провідне місце серед найяскравіших полемістів тієї доби посідає, за визначенням М Грушевського, «цінний нам, особливо як продукт української культури й українського Життя, славний Іван Вишенський». Хоча вивченням життєвого шляху і творчого доробку письменника займалося чимало вчених, його біографія відома лише у найзагальніших обрисах.

1.2 Біографічні відомості

Ми не знаємо точних дат його народження (орієнтовно 1545—1550) і смерті (20-ті pp. XVII ст.), місця поховання, в убогій афонській обителі. Є підстави сперечатися й з приводу того, чи було «Вишенський» справжнім прізвищем письменника, чи це — псевдонім, який вказує на місце його походження — містечко Судова Вишня (теперішньої Львівської обл.) Гадають, що батьки були бідними городянами і спромоглися надати синові лише елементарну освіту, напевне, у місцевій церковно-парафіяльній школі. Вишенський пізніше свідчив, що він «грамматичного дробязку не изучих, риторичное игрушки не видах, философского высокомечтательного не слыхах», тобто самотужки опанував висоти науки й книжної мудрості.

В юні літа проживав на Волині, бував у Луцьку і Острозі; певний час знаходився при дворі князя Костянтина Острозького — відомого мецената й захисника православ'я. Можливо, що заснована тоді Острозька академія, де ректором був письменник-гуманіст Герасим Смотрицький, сприяла освіті Вишенського.

Мала статись якась надзвичайна подія, щоб спонукати молоду, сповнену жаги життя людину відмовитися від мирських пристрастей, покинути батьківщину й одягти чернечу рясу. Приблизно в 1576—1580 pp. у віці 30—35 років І. Вишенський подався на Афон (Греція), де й прожив близько 40 років. На Афоні дотримувався суворого режиму, пройшов усі стадії аскета: спочатку був гостем, потім монастирським послушником, пізніше — ченцем у різних монастирях. Під кінець життя належав до найбільш аскетичної групи ченців — так званих затворників, котрі жили в умовах повної ізоляції в печері й приймали обітницю мовчання.

Незважаючи на те що за своїм суспільним становищем і поглядами Вишенський був монахом, «голяком-странником», він активно сприймав навколишнє Життя, вболівав за любий серцю народ, покинуту, та не забуту підневільну Вкраїну. Іван Вишенський — трохи загадкова і незвичайна особистість у літературі не тому, що такі скупі відомості про нього лишилися, а тому що він, хоча сам належав до церковників, так палко, так пристрасно виступив проти церковного устрою, де віра в Бога була другорядною. Він у своїх творах розмежував такі речі як віру, Церкву Божу та церковні храми та служителів. Він виступив проти тих, хто взяв на себе тлумачення Слова Божого як єдино правильного, хто судив людей і засуджував їхні вчинки всупереч Божим настановам. Прагнув повернутися на рідну землю, та доля склалася так, що вірно служив їй з монастирської келії грізним і палким словом письменника.

Усе ж таки одного разу завітав в Україну. Справа в тому, що Іван Вишенський був тісно зв'язаний із Львівським братством, яке вбачало в ньому ідейного трибуна й порадника. Дружні стосунки з братчиками були, мабуть, одним із стимулів, що спонукали афонського монаха до приїзду в Україну. А можливо,, це була дещо запізніла відповідь на звернення від 1596 р. Олександрійського патріарха Мелетія Пігаса, який радив підопічному повернутися на батьківщину, щоб подати конкретну допомогу українському православ'ю.

Ступивши на рідну землю чи то в 1601-му, чи то в 1604 p., Вишенський не одразу пішов до Львова. Спочатку відвідав старого афонського друга Іова Княгиницького, що саме тоді повернувся з Дерманського монастиря і мешкав-деякий час в Угорниках біля Стихії (теперішньої Івано-Франківської обл.). Зупинився в нього, на кілька місяців, а коли побратим рушив у гори, щоб влаштувати Манявський скит, Вишенський разом з його небожем Дмитром подався до Львова.

Перебування Вишенського у Львові не було тривалим. Між ним і братчиками виник конфлікт, зумовлений поміркованістю верхівки братства, що складалася із заможних і корисливих людей. Тому, пробувши в Україні близько двох років, Іван Вишенський у другій половині 1606 р. повернувся на Афон. Та зв'язків з батьківщиною не поривав. В посланні до Княгиницького 1610 р. він висловлює бажання ще раз відвідати рідний край. Що завадило цьому — не відомо. Знаємо лише, що з огляду на великий авторитет письменника група православних священиків, авторів «Советования о благочестии», котрі зібралися 1621 р. у Луцьку, прийняла ухвалу покликати його, щоб очолив боротьбу з уніатами. На цьому відомості про земне життя І. Вишенського закінчуються. Гадають, що він спустився у печеру, в якій і помер, очевидно, в 20-х pp. XVII ст.

Перебуваючи на чужині, Вишенський зміг гідно прислужитися вітчизні на ниві літератури. В сімнадцяти відомих нам листах-посланнях на Вкраїну він піднявся на захист переслідуваної православної віри, покривдженого українського люду, зневаженої національної культури. Аналізуючи творчу спадщину публіциста, М. Грушевський підсумовував: «Вишенський був сотворений на народного проповідника, трибуна, народного вождя, і гарячі, переломні часи унії як не можна більше відповідали його вдачі».

2.     Полемічність творів Івана Вишенського.

Немає зараз таких подвижників і захисників віри, яким був мало знаний нами як людина, але широко відомий як письменник Іван Вишенський. Є чого повчитися сучасним оборонцям віри і служителям цієї віри, бо ж л юдина завжди прагнула знайти прихисток своїй душі, прагнула словом віри навести лад у її сум'яттях, словом Божим вилікуватись і відшукати стежку, знайти сили, щоб вистояти в життєвих незгодах.

Конкретизуючи свою програму, Вишенський зазначав, що насамперед треба вивчати грецьку і словенську граматику, богомільного і православного "Часословця", замість "хитрорічньїх силогизмов и велирішеное риторики" богоугодно-молебньїй "Псалтирь", "дельное богословие" і святу євангельську апостольську проповідь з простим, а не хитрим трактуванням замість філософії. Духовну спадщину православних філософів, творчі здобутки сучасних талановитих українських письменників він рекомендував постійно популяризувати, використовувати в навчальному процесі. За умов насильницького окатоличення і полонізації засобом самозбереження народу вважав збереження мови предків. Сам особисто надавав великого значення староукраїнській, тобто народній, мові, постійно користувався нею у своїй творчості, пропагував її, вважав за необхідне для кращого розуміння Св. Письма перекладати його на народну мову. Не заперечував він і проти вивчення "відомості художества", проте знову-таки рекомендував як світську літературу "Соломонові притчі", "Премудрості", "Еклезіаст", "Сіраху", обурювався проти тих руських книжників, які не знають "Псалтиря" і "Часословця", а більше звертаються до арістотелівських байок.

Один із ранніх творів Івана Вишенськогослід вважати «Писание до всех обще, в Лядской земли живущих» (1588). За характеристикою І. Франка, дана праця була поривом душі автора, демократичним бунтом проти богопротивних суспільних порядків, проти деморалізації світської і духовної влади.

В таких посланнях, як «Извещение краткое о латинских прелестях» (1588—1589), «Краскословный ответ Феодула», «Зачапка мудрого латинника с глупым русином» (1608— 1609), Іван Вишенський, полемізуючи з єзуїтом Петром Скаргою, викриває войовничість католицизму щодо українства, виступає проти схиляння перед латино-польською освітою, за національну школу і благостворний вплив реформованої православної церкви в піднесенні культури і етики народу.

В одному з програмних творів полеміста «Обличение диавола-миродержца» (1599—1600) з'ясовується суспільно-етичний ідеал І. Вишенського. Ним є Ісус, тобто: чесність, добро, справедливість і безкорисливість. Цей ідеал у всій повноті можуть осягнути лише окремі праведники, доходячи до стадії монаха-аскета. Та до цього ж еталона мають прагнути й інші православні, щоб спорудити гармонійне суспільство рівності і братерства. Тобто в основі світогляду письменника лежить антропоцентризм і людська особистість, та й суспільство майбутнього трактується з позицій раннього християнства. Така постановка питання про людину як особистість, а не раба Божого, не бидла безсловесного єднає Вишенського з мислителями Відродження.

 

  2.1. Писаніє к утекшим от православной віри єпископам

 Іван Вишенський написав багато трактатів проти унії, але най-сильнішим з них є «Писаніє к утекшим от православной віри єпископам», написане десь біля 1597р. і адресоване архієпископові Михайлові та єпископам, які проголосили цю угоду. Обурений Брестською церковною унією 1596 p., І. Вишенський підготував «Писание к утекшим от православное веры епископом» Для письменника «згода» з Ватіканом — це наслідок зради лжепастирів, які, боячись відповідальності перед народом за своє огидне розгульне життя, віддалися під опіку римського папи.  У посланні єпископи зображені як жорстокі феодали, які голодних селян ще більше «оголоднюють і спрагнучими чинять», їх «труд і піт кривавий проїдають». Негуманні дії таких священиків письменник затаврував, вдаючись до зворотів на зразок: «пожертви лупите і... стоги та ожереди волочите... проїдаєте... лежачи і сидячи, сміючися і граючися, пожираєте, пиво... добірне варите і в прірву ненаситного черева вливаєте... об'їдаєтесь... обголюєте із обори коні, воли, вівці, здираєте податки... витягаєте, шкуру з них живцем лупите... мучите, виснажуєте... зимою і влітку в непогідь гоните». Характеристику розбещених і безсердечних можновладців автор довершує разючим порівнянням і антитезою (протиставленням): єпископи, з достатків безжурних та розкішних, як у маслі плавають, а «сироти... голодні, і спрага їх мучить», вони не мають і «шеляга, за віщо солі купити». Селяни животіють в нужденних хатках, єпископи розкошують у палацах; одяг трудящих з грубого сукна, а єпископи в атласах і соболевих шубах ходять. Закінчив Вишенський послання такими словами: «ліпше бо вам без владик і без попов, од диявола поставлених, до церкви ходити і православіє хранити, нежели с владиками і попами не от Бога званими і у церкві бити й святой ся ругать і православіє попирати». Письменник намагався своїм твором заступитися за тих, котрі в тодішньому суспільстві були «гнані й опльовані, биті й повбивані», з кого висмоктали «кров і силу, і працю, і дбання», які тяжко працюють, а «річної потреби задовольнити не можуть, з дітьми себе утискують, пайку собі урізують, боячись, щоб їм хліба до нового урожаю дотягнути!» І. Вишенський гнівно запитує пихатих «отців церкви»: «Чим ти ліпший од хлопа?.. Або ти не та ж матерія?.. Або ти не теє ж тіло і кров?» Врешті автор виносить вирок: такі єпископи — не духовні проводирі народу, а його «мучителі», бездушні «ідоли», «вовки», народом «прокляті».

      І. Франко в своїй праці «Іван Вишенський і його твори» так висловився про «Послання до єпископів»: «Ніколи ще до того часу сильні миру сього, світські чи духовні, не чули від простого южноруса таких гордих, рішучих і потрясаюче сильних слів. Віє з них, хоч несвідомо для самого автора, той свіжий, новочасний дух емансипації і особистості людської з пут всемогучої традиції [...]. І тут треба було чималої відваги моральної, щоб кинути могучим ієрархам і цілій пануючій системі польській прямо в очі таким огненним посланієм».

Автор дає вбивчу оцінку учасників унії, викриває порочну систему посвячення на церковні посади, запроваджену польським королем в Україні. У памфлеті протиставляється споживацьке, далеке від християнських постулатів життя кріпосників у єпископських мантіях і злиденне існування пастви. Вишенський закидає «вовкоподібним»,із «ситими трибухами» владикам: «Вы их пота мешки полны грошмя золотыми... напихаете... а тые бедкици шелюга, за што соли купити, не мают». У «Писании» порушується проблема рівності людей перед Богом і в громадсько-церковному житті. Зриваючи з «божих слуг» штучний ореол шляхетності і святості, Вишенський звертається до їх недостойного сумління: «Пытаю теды тебе, ругателя имени,- чим ты лепший от хлопа? Адбо ты не хлоп такий же, скажи ми!» Публіцист доходить висновку, що «простаки христові», хлопи, «алчущие правды», «поруганные, посмеянные, битые и убитые — лепшие и цнотливвшие и славнешие» від владик, чиїми душами диявол володіє, бо ж «прості хлопи» тримаються батьківської віри і заповідей Христа.

 Для того щоб розібратись із «Посланням до єпископів» І. Вишенського, слід звернутись до історії. Ще в V ст. від тільки-но сформованої християнської церкви почали відділятися національні церковні громади. А в 1054 р. візантійська церква остаточно розірвала і без того дуже слабкі зв'язки з західною християнською церквою. Так виникли дві основні течії у християнстві — католицизм і православ'я. І з 1054 р. час від часу виникала ідея возз'єднання цих церков. У 1595р. православні єпископи Кирило Терлецький, Діонісій Збируйський, Леонтій Пелчицький, Іпатій Потій та кілька інших погодились укласти унію (угоду) між своєю церквою та Римом на умовах визнання верховенства католицької церкви і Папи Римського та збереженні православних традицій, обрядів, способів служби тощо. Звістка про це викликала обурення православної громади. І тоді, щоб розв'язати конфлікт, 1596р. в м. Бересті, або Бресті (звідси й назва «Берестейська унія») був скликаний церковний собор, який нічого не вирішив, а призвів до ще більшого розколу: замість двох тепер існувало три церкви (католицька, православна та уніатська, тобто греко-католицька, як її згодом стали називати). Тому полеміка першого десятиліття після Берестейського Собору мала величезне значення, бо вона уточнила характер, глибину розходження між православ'ям та католицтвом. До того ж велике напруження викликала в Україні справа переходу на новий календарний стиль, коли 1582 р. папа Григорій XIII наказав виправити старий Юліянський календар, в якому внаслідок неточності числення з'явилась різниця між календарним та астрономічним часом. Папа наказав з 5 лютого 1582 р. додати 10 днів. Цю реформу в протестантських та православних країнах зустріли вороже. Так, ще раніше стався поділ населення Польщі: католики прийняли новий стиль, а православні залишили старий. Зміна календаря викликала багато конфліктів: католицькі поміщики забороняли селянам відзначати свята за старим стилем і змушували їх в ті дні працювати, а це, зрозуміло, додавало роздратування і збільшувало протистояння.

Задля демократизації церкви Вишенський висуває ідею її соборного управління, за яким громада віруючих має «жеребкуванням» обирати собі пастирів, а вища влада мусить погоджуватись з цим. Проте, розуміючи, що реалізація подібного задуму за умови королівської монополії на призначення єпископів неможлива, Вишенський, як відмічав М. Грушевський, «доходить до крайнього радикалізму — до повного Церковного республіканізму, до невизнання ієрархії і духовної власті». У своїй статті «Порада, како дася очистит церков Христова» (1600), І. Вишенський закликає простий український люд: «Лепше бо вам без владык и без попов от діявола поставленных до церкви ходити и православіє хранити, нежели с владыками не от Бога званными у церкви быти и с той ся ругать и православіє попирати». Звідки — лише один крок до нової реформаційно-протестантської безпастирської церкви, до безпосереднього єднання людини й Бога.

Загалом, аналізуючи творчість письменника-полеміста, його палкий демократизм, відданість ідеї народно-визвольної боротьби, маємо вбачати у постаті Івана Вишенського діяча гуманістично-реформаційного руху в Україні.

Письменницька діяльність Вишенського тривала понад двадцять п'ять років. Він є автором багатьох послань та діалогів: «Виявлення диявола-світодержця»; «Благочестивому князю Василю» (Послання до князя Василя Острозького); «Порада»; «Послання до всіх взагалі, хто в Лядській землі мешкає»; але найвідомішим € «Послання до єпископів» («Вельможним їх милостям панам арцибіс-купу Михайлу і біскупам Потію, Кирилу, Монтію, Деонисію, і Григорку...», де полеміст виступив проти Брестської унії, заявивши, що її організатори керувалися лише власними інтересами й бажанням рівності у визискуванні православного селянства нарівні з панами-католиками.

3.     Витоки філософії та ідеології Івана Вишенського. Аскетизм, як шлях пошуку сенсу людського життя.

Вишенський представник містико-аскетичного напряму в український філосовський думці кінця XVI — поч. XVII ст., орієнтованого насамперед на греко-візантійські і давньоруські духовні цінності. Творчість Вишенського засвідчує вплив ісіхастських та ранньохристиянських ідей (з помітним реформаційним забарвленням). Підґрунтям поглядів автора на проблеми пізнання, моралі, права, мови, освіти стала загально-філософська концепція співвідношення Бога, світу і людини, яку він розв’язує, виходячи з ідеї несумірності Бога і світу, протиставлення духовногосвіту як світу істини й добра та створеного Богом з нічого, нестабільного, тимчасового, гріховного світу зла, де панують жорстокість, сваволя, неправда, підступ, зрада й насильство.

Для Вишенського вічна істина перебуває не поза людиною, а в людині і може бути відкрита за умов найвищого рівня духовності, що передбачає самозаглиблення, самопізнання, моральне вдосконалення, здійснення життя в істині. Все це неможливе без внутрішньої боротьби із спокусами, з духовним лукавством і самим собою. В процесі такої боротьби людина доходить такого стану, при якому ніщо мирське,  не може приваблювати її. При цьому, на думку Вишенського, Бог не примушує людину йти шляхом досягнення вищої духовності і пізнання істини, а тільки дає можливість самостійно обрати собі той чи інший спосіб життя, який її влаштовує. Вибравши євангельський шлях пізнання істини, людина постійно має здійснювати моральні подвиги, тобто морально значимі людські діяння. Для справжнього мудреця істина є не абстрактне теоретизування, а практичне виконання свого обов'язку. Істинна філософія полягає не в абстрактному мисленні, схоластичному лжемудрствуванні, а в навчанні людини доброчесного життя, у настановах її на боротьбу проти зла і неправди, за добро і щастя, справедливість та істину, у формуванні духовної стійкості і моральної досконалості, у відверненні людини від деградації, що і має втілюватися в реальному житті, у відносинах з іншими людьми, у житті суспільства.

Відкидаючи латинську науку і школу, Вишенський пропонував свою освітню програму для України, яка повинна найповніше узгоджуватися з євангельським розумом, що і є основою мудрої істини, здатної врятувати народ від окатоличення, полонізації, соціального і національного гніту. Він пропонував ввести в школах вивчення Біблії та створених на її основі православних доктрин, розроблених насамперед у Візантії і князівській Русі, тих предметів, які допомагають їх засвоєнню. Все це має сприяти вихованню морально досконалих і фанатично віруючих людей, загартуванню їх в боротьбі із зовнішніми зазіханнями на віру і культуру предків, робити їх духовно стійкими і непохитними перед загрозою польсько-католицького поневолення.

 Основна ідея творів Вишенського — ідея соціальної рівності. Він доводив, що люди є рівними від природи: їхні тіла складаються з єдиної субстанції, королі та царі «толко властію сродство людське превосходять, а плотію і кровію і смертію всім ровни суть». У зв'язку з цим він осуджував різні форми феодального гніту. Вишенський висував ідею соборності, суть якої полягає в тому, щоб жити, «соборно один одного ісправляючи, а не одному над всіма володіти». В основі соборності лежить ідея соціальної рівності. У контексті ідеї соборності Іван Вишенський критикував світську владу, далеку від ідеалів раннього християнства. Він наголошував, що, одержавши владу від Бога, правитель не може користуватися нею на власний розсуд, чинити свавілля, бо це є грубим порушенням Божих настанов про рівність. Бог дав владу для того, щоб утверджувати закон і справедливість, а не чинити свавілля.

      Але помилковим було б вважати, що Вишенський закликав до соціальної боротьби. На його думку, перемогти світ зла можна каяттям у гріхах, молитвами, зреченням життєвих благ, очищенням від скверни. Ідеалом суспільного устрою є «царство Божеє»,   де всі люди рівні й не мають власності, або мають «малу» власність і живуть у злагоді з Богом та один з одним. Він ідеалізував давньохристиянську євангельську громаду, всі члени якої жили в братерстві й рівності, відмовилися від власності та сім'ї, зреклися земних благ.

Сенс людського життя, на думку Вишенського, полягав у набутті людиною найвищого рівня внутрішньої духовності, входженні у стан "найвищої духовності" через самозаглибленість, самопізнання, моральне вдосконалення, здійснення життя в істині, що в свою чергу передбачало такі морально значущі людські діяння, як цілковите самозречення, відмову від усього мирського (в тому числі від рідних і близьких), постійний самопримус, приречення себе на добровільні злидні й поневіряння, цілковите усамітнення у монастирських стінах тощо. Великого значення у цьому процесі Вишенський відводив зусиллям самої людини, що ґрунтується на концепції людського самовладдя як одну з провідних концепцій, створених греко-візантійською і давньоукраїнською думкою.

Натхненний ідеєю всемогутності віри, автор високо цінував "внутрішню" філософію, що спирається на біблійні істини і теоретично осмислену отцями церкви, передусім східними. Мудрість, справжнє розуміння якої досяжне тільки в акті містичного осяяння ума. Водночас він  збурювався проти витонченої католицької теологічної системи, яку називав плотським мудруванням. Категорично заперечуючи цінність світських наук, обстоює обмеження шкільних навчальних програм вивченням Біблії та творами східної патристики, що не було сприйнято діячами братств та Острозького культурноосвітнього осередку.

Наявна у творах Вишенського ідея спасіння особистою вірою, нищівна критика світської і церковної феодальної верхівки якоюсь мірою аналогічна викриттю католицького кліру теоретиками Реформації. Водночас він не відбирає у Православної Церкви рятівної сили, здійснюючи синтез уявлення про останню з ідеєю індивідуального спасіння. Переконаність у можливості досягнення спасіння шляхом своїх вольових зусиль (здійснення заповідей, молитов, подвигів, чернечої аскези), тобто "розумного, вольового діяння", а також через прилучення до таїнств, у соціальному і політичному плані обернулась у Вишенського концепцією пасивного опору, проповіддю аскетизму як виразу духовного протесту, спасіння себе, а віддалення в монастир і чернече життя стало способом здобуття духовної свободи і єднання з абсолютом. Вплив Реформації позначився на уявленні Вишенського про Церкву не як надособистісну силу, а як союз віруючих, на обстоюванні ним ідеї всесвященства і прикликання священиків мирянами, яка, проте, поєднувалась у нього з традиційною для православ’я вимогою випробування пастиря чернечим життям. Вишенський плекає старослов’янську мову як мову православної релігії, що найбільш адекватно виражає суть здобутих через "внутрішній" духовний розум божественних істин, як книжної мови предків; водночас він шанує і "просту" староукраїнську народну мову, активно використовує її у своїй творчості. Дмитро Чижевський вважав Вишенського найгеніальнішим письменником, який вибудував місток української літератури до бароко.

      Живучи на чужині, Іван Вишенський не був, проте, відірваний від України, він уболівав за її долю, прагнув бути їй корисним. На Афоні Вишенський почав свою літературну діяльність одночасно з першим поколінням українських полемістів — Г. Д. Смотрицьким, С. Куколем (Зизанієм) та іншими. Перші твори Івана Вишенського «Писание до всех обще в Лядской земли живущих», «Извещение краткое о латинских прелестях», написані на Афоні у 80-х та на початку 90-х pp. XVII ст., здобули велику популярність.

      У «Писание до всех обще в Лядской земли живущих» письменник намагається зобразити занепад релігійності й моралі в Польській державі. Він вважає своїм громадянським обов'язком звернутися до всіх українців, литовців, поляків, які живуть на території Речі Посполитої, і поставити їм запитання: «Де-бо нині в Лядській землі віра, де надія, де любов, де правда і справедливість суду, де покора; де євангельські заповіді, де благоговійне і благочестиве християнство?» У цьому розгорнутому риторичному, тобто такому, що не передбачає відповіді, запитанні простежується сумний висновок: нічого з переліченого тут не залиши-' лося. Але автор не просто констатує факт морального і духовного занепаду, він прагне розібратися, що ж стало причиною цього? «Священики офірують черевом, а не духом. Пани починилися над своїми підлеглими вищими від Бога...». Повсюдно запанували «гордість, хитрість, махлярство й лиходійство... Замість правди панують брехня, кривда, облудність, наклепи, лицемірство, облесність і насильство антихристове. Замість віри, надії й любові панують безвір'я, відчай, ненависть, заздрість і мерзота. А замість доброчесного життя — розпуста, плюгавство й нечистота гидка панує». У чому ж, на думку Вишенського, вихід із такої непростої ситуації? Він вважає, що виходом є тільки щире, справжнє покаяння перед Богом і людьми з подальшим наміром жити, дотримуючись християнської моралі. Письменник суворо застерігає: якщо таке беззаконня і таке падіння моралі не припиниться, то суспільна недуга стане хронічною пухлиною, пухлина розростатиметься — і «все стане струп, все рана, все гнилизна, все хворість, все ошуканство, все підступ, все лжа, все суєта, все смертоносний гріх, усе смердить пеклом...». У кінці твору автор ще раз наостанок благає: «Бога ради, покайтеся, доки на покаяння маєте час: після смерті учинити того не зможете».

      Знайомлячись із цим твором, написаним у XVII ст., з прикрістю можна відзначити: своєї актуальності послання не втратило, на жаль, і в наші дні      Отже, із творів І. Вишенського чітко видно, що він наголошував на неможливості примирення православ'я і католицизму, необхідності повернення до візантійських традицій; проповідував, що шлях до Бога лежить тільки через духовне очищення, спокутування гріха, дотримання Божих заповідей, засуджував розбещеність світської та духовної влади, захищав «голяка-странника» перед церковними та світськими володарями; наголошував на рівності людей перед Богом.

      Публікацію творів Івана Вишенського, починаючи з XIX ст., здійснювали історики, літературознавці, письменники, зокрема

      М. Костомаров, С. Голубев, I. Франко, Г Житецький та ж. Вони ж написали окремі дослідження про творчість письменника. Найціннішими серед них є праці І. Франка, зокрема монографія «Іван Вишенський і його твори» (Львів, 1895), в якій дано докладну характеристику літературної спадщини видатного письменника-полеміста. Твори Вишенського за його життя майже не друкувалися, а довгий час поширювалися в рукописах. Із 16 відомих нині творів полеміста лише одне послання «От святое Афонское горы скитствующих» було опубліковане в так званій «Острожской книжице» (1598). Пізніше, готуючи написане до друку, Вишенський оформив свою «Книжку», куди увійшло десять його творів з трьома передмовами. Але ця книга в свій час теж не була надрукована, як і пізніші його твори. Всі вони вперше побачили світ у другій половині XIX ст.

      Проте окремим виданням твори Вишенського через різні обставини довгий час не виходили. Тільки в 1955 р. у Москві була видана книга: Иван Вышенскнй. Сочинения. (Изд-во АН СССР, Серия «Литературные памятники»), а в 1959р. ця книга з'явилася і в Україні. Вихід у світ обох видань з докладним коментарем, примітками, різночитаннями та великою статтею І. П. Єрьомша стало значним досягненням літературознавства.

 

Висновки

    Таким чином, творчість Івана Вишенського, який у своїх посланнях викривав не тільки римсько-католицьких і уніатських владик, а й «власть мирскую», польсько-шляхетських і українських гнобителів, стала вершиною української полемічної літератури кінця XVI і першої половини XVII ст. І. Франко так висловився про цю видатну людину: «Іван Вишенський не з зависті ані з ненависті виступив проти тодішніх руських владик і вищого духовенства. Його боліло те, що ті владики держали своїх півданих, своїх одновірців, чи православних, чи уніатів, так само, як і польські шляхтичі, і так само здирали та поневіряли їх. { ось він перший у нашім краї різко та сміло підніс голос в обороні того бідного робучого люду, показуючи панам і владикам, що той мужик — їх брат, а не проста робуча худоба, що він радується й терпить як чоловік і хоче жити як чоловік».

Неординарний мислитель, як пізніше Г. Сковорода, він допускав ряд крайнощів в оцінці тих чи інших подій, хоча в цілому був послідовний в однозначності боротьби з католицизмом та уніатством, проти соціального і національного гноблення, рішучості обстоювання прав і свобод українського народу. Стосовно оцінки його творчості, то тут важко не погодитися з І. Франком, який писав: "Треба було надзвичайних обставин, щоб чоловікові невисокого роду було можливо пізнати тодішнє життя у всій різнорідності його явищ, та потім вирватися з нього і станути на такім високім становищі, з якого видно було ясно значення тих явищ, не зовсім ясне навіть для людей високопоставлених на драбині тодішнього суспільства. Треба було йому зректися того світу з усіма його повабами та спокусами, усією його моральною байдужістю або й гнилизною, щоб викреслити зі своєї душі такий могутній огонь, який горить в писаних словах Вишенського і не перестає й досі промовляти до нашого серця" [Франко І. Твори: В 20 т. — К., 1955. — Т. 16. — С. 418—419).

      

      Основні твори:

      «Виявлення диявола-світодержця», «Благочестивому князю Василю» (Послання до князя Василя Острозького), «Порада», «Послання до всіх взагалі, хто в Лядській землі мешкає», «Послання до єпископів».

      

      Список використаних джерел:

      1. Українська література: У портретах і довідках. Давня література — література XIX століття. — К., 2000.

      2. Історія української літератури: У 8 т. Т. І. — К., 1967.

      3. Історія української літератури: У 2 т. Т. І. — К., 1987.

      4. Субтельний О. Україна: історія. — К., 1992.

      5. Чижевський Д. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). — Тернопіль, 1994.

      6. Франко І. «Іван Вишенський і його твори». — Львів, 1895.

      7. Франко І. Іван Вишенський: Поема. — Твори: У 50 т. — К., 1976, — Т. 3.